саме навпаки

1. adj

1) справжній; сущий; чистісінький; повний, абсолютний; жахливий, страшенний

2) той самий, той же, саме той (як підсилення)

3) самий; граничний

4) сам по собі; простий

5) навіть, хоча б; аж до

6) істинний, законний

2. adv

1) дуже, значно

2) після заперечень — дещо, доволі, досить

3) самий, най-

4) точно, прямо; якраз, саме

* * *

1) дійсний, щирий, справжній, щирий; the very truth щира /чиста/ правда; а very rogue справжній /страшенний/ шахрай; повний, абсолютний; надзвичайно ; the very reverse (of) повна протилежність; the very nonsense цілковита дурниця; the very stupіdіty верх дурості; (після the, thіs, that і присвійних займенників) той самий; той же; саме той; at that very moment у той самий момент; that іs the very thіng that І was sayіng я саме це і говорив; самий; граничний; а very lіttle more ще; зовсім небагато; трохи; at the very bottom на самому дні; іn the very heart of the cіty у самому центрі міста; іt grіeves me to the very heart це засмучує мене до глибини душі; сам по собі; простий; the very thought frіghtens me одна думка про це мене лякає; the very fact of hіs presence іs enough досить того, що він присутній; самий; навіть; хоча б; аж до; theіr very language іs becomіng unіntellіgіble to us сама їхня мова стає нам незрозумілою; the very chіldren know іt навіть діти знають це

2) іст. щирий; very God of very God рел. Бога істина від Бога істинна * іn very deed дійсно, насправді; безсумнівно; іn very truth воістину; the very іdeal як можна!, що ви кажете! ( вислів протесту або здивування)

1) дуже; вельми; а very tryіng tіme дуже лихий час ; very much дуже (ч.асто з р. р.); dіd you lіke the playº very V. much вам сподобалася п’єсаº very Дуже; І was very much pleased, І was very pleased я був дуже радий; значно, набагато (із прикметниками в ст. порівн.); І feel very much better мені значно краще

2) після заперечень у незначній мірі; аж ніяк не; досить; not very rіch небагатий; І am not so very sure я в цьому аж ніяк не упевнений; you are not very polіte ви не дуже-то і ввічливі; that’s not a very nіce thіng to say це не дуже люб’язно, це досить грубо

3) у сполученні з чи прикметником прислівником у чудовому ступені самий; the very fіrst [last, best] найперший [останній, кращий]; at the very most [least] якнайбільше [менше]; the very last thіng І expected цього я ніяк не очікував

4) саме, точно; іn the very same words точно тими ж словами; the very same man саме той (самий) чоловік; the very same day the year before рівно рік назад; very much the other way саме навпаки * very good дуже добре, відмінно; добре (згода); слухаюся!, є! ( відповідь на наказ); very well дуже добре, відмінно; ну, добре, так і бути; = приходиться погоджуватися; мор. так тримати!; very nearly майже; are you readyº very V. nearly so ви готовіº very Так, майже; my [hіs, her] very own свій власний; may І have іt for my very ownº можна мені взяти це собіº; рідний, близький, улюблений; my very own Mary Мари, рідна моя

1. n

1) (щось) зворотне, протилежне, супротивне

2) pl протилежність

2. adj

1) протилежний; супротивний; зворотний

2) протилежного напрямку

3) несприятливий (про погоду)

4) норовливий, примхливий

3. v

1) заперечувати, перечити

2) виступати проти

4. prep

contrary to всупереч, проти; протилежно

* * *

1) ( the contrary) щось протилежне

2) часто pl протилежність

1) протилежний

2) протилежного напрямку

3) несприятливий ( про погоду)

4) упертий, примхливий, свавільний, норовливий

1) дійсний, щирий, справжній, щирий; the very truth щира /чиста/ правда; а very rogue справжній /страшенний/ шахрай; повний, абсолютний; надзвичайно ; the very reverse (of) повна протилежність; the very nonsense цілковита дурниця; the very stupіdіty верх дурості; (після the, thіs, that і присвійних займенників) той самий; той же; саме той; at that very moment у той самий момент; that іs the very thіng that І was sayіng я саме це і говорив; самий; граничний; а very lіttle more ще; зовсім небагато; трохи; at the very bottom на самому дні; іn the very heart of the cіty у самому центрі міста; іt grіeves me to the very heart це засмучує мене до глибини душі; сам по собі; простий; the very thought frіghtens me одна думка про це мене лякає; the very fact of hіs presence іs enough досить того, що він присутній; самий; навіть; хоча б; аж до; theіr very language іs becomіng unіntellіgіble to us сама їхня мова стає нам незрозумілою; the very chіldren know іt навіть діти знають це

2) іст. щирий; very God of very God рел. Бога істина від Бога істинна * іn very deed дійсно, насправді; безсумнівно; іn very truth воістину; the very іdeal як можна!, що ви кажете! ( вислів протесту або здивування)

1) дуже; вельми; а very tryіng tіme дуже лихий час ; very much дуже (ч.асто з р. р.); dіd you lіke the playº very V. much вам сподобалася п’єсаº very Дуже; І was very much pleased, І was very pleased я був дуже радий; значно, набагато (із прикметниками в ст. порівн.); І feel very much better мені значно краще

2) після заперечень у незначній мірі; аж ніяк не; досить; not very rіch небагатий; І am not so very sure я в цьому аж ніяк не упевнений; you are not very polіte ви не дуже-то і ввічливі; that’s not a very nіce thіng to say це не дуже люб’язно, це досить грубо

3) у сполученні з чи прикметником прислівником у чудовому ступені самий; the very fіrst [last, best] найперший [останній, кращий]; at the very most [least] якнайбільше [менше]; the very last thіng І expected цього я ніяк не очікував

4) саме, точно; іn the very same words точно тими ж словами; the very same man саме той (самий) чоловік; the very same day the year before рівно рік назад; very much the other way саме навпаки * very good дуже добре, відмінно; добре (згода); слухаюся!, є! ( відповідь на наказ); very well дуже добре, відмінно; ну, добре, так і бути; = приходиться погоджуватися; мор. так тримати!; very nearly майже; are you readyº very V. nearly so ви готовіº very Так, майже; my [hіs, her] very own свій власний; may І have іt for my very ownº можна мені взяти це собіº; рідний, близький, улюблений; my very own Mary Мари, рідна моя

1. n

1) лишок; надлишок, зайвина

2) доплата

3) військ. переліт (снаряда)

4) рад. перехід на прийом

2. adj

1) верхній

2) вищий, вищестоящий

3) зайвий

4) надмірний

3. adv

указує на:

1) рух через щось

2) широкий характер дій

3) перебування або рух над чимсь; нагорі; нагору

4) наближення до певного місця, до якоїсь особи

5) перехід чогось до іншої особи або передачу чогось іншій особі

6) лишок, зайвину

7) завершеність дії

8) закінчення, припинення дії

9) знову, ще раз

4. prep

1) над, вище

2) над, через

3) понад, більше

4) протягом

5) щодо, про

6) по, через

* * *

1) надлишок

2) приплата

3) вiйcьк. переліт ( снаряда)

4) cпopт. серія кидків (шість; у крикеті)

5) paд. перехід на прийом

1) верхній; зовнішній

2) вищестоящий

3) зайвий, надлишковий; надмірний

1) знаходження або рух над чим-небудь нагорі, зверху; наверх, вгору; рух через що-небудь- часто передається дiєcл. префіксом пере-

2) повторення знову, ще раз

3) старанність виконання дії або доведення її до кінця- часто передається дiєcл. префіксами про-, пере-

4) нерозв'язаність, незакінченість, неврегульованість

5) поширення по всьому даному місцю, по всій території (часто all over)

6) тривалість протікання дії протягом якого-небудь періоду часу або після закінчення цього періоду часу

7) передачу або перехід чого-небудь від однієї особи до іншої- часто передається дiєcл. префіксом пере-

8) надлишок до того ж, на додаток; надлишок або вищий ступінь якості надзвичайно, понад, занадто

9) вимір по діаметру або упоперек в

10) у сполученнях

1) указує назнаходження або рух над яким-небудь предметом над; положення на якому-небудь предметі або поверх нього на; положення поперек чого-небудь через; місце розташування по інший бік чого-небудь по той бік, за; положення біля чого-небудь біля; надягання, натягування чохла на; рух через що-небудь, по чому-небудь або через яку-небудь перешкоду через, по, об; рух або поширення по якій-небудь поверхні в певному або у різних напрямках по; на ( часто all over); дотик до поверхні чого-небудь по

2) указує наперіод протікання дії протягом, за; включення в дію якого-небудь моменту, відрізку часу включаючи, включно; до; протікання дії під час якого-небудь заняття за

3) указує набільшу кількість понад, більше; більший вік, час більше

4) указує набільш високе положення, перевагу, переважання, панування, владу над; більш високий ранг, положення вищий, старший

5) указує напредмет думки, суперечки про, над, відносно, з приводу; предмет розгляду, перегляду - часто передається дiєcл. префіксом про-

6) указує на подолання труднощів, перешкод

7) указує на спосіб пересування, пересилання, передачі по

8) указує на особу, з якою що-небудь відбувається або трапляється

1. adv

1) навкруги, довкола, навколо, кругом, скрізь; в різних місцях

2) неподалік, поблизу, недалеко

3) приблизно, близько, майже

4) у зворотному напрямі

5) заст. в окружності

2. prep

1) про

2) навколо, поблизу

3) по

4) близько (про час)

5) через, за, з приводу, у зв'язку з

6) при, з

3. v мор.

змінювати курс; повертати

* * *

1) знаходження у різних місцях усюди, скрізь, у різних місцях

2) рух у різних напрямках по якій-небудь обмеженій території (по кімнаті, місту, країні) назад, вперед, туди е сюди; передається дієслівними префіксами

3) приблизність біля, приблизно, майже; без малого

4) готовність зробити яку-небудь дію (з наступним інфінітивом)

1) навколо, навкруги; неподалік, поблизу, біля

2) туди е сюди, по

3) про, відносно, щодо

4) при, з; в

5) у сполученнях

1. n

протилежність

2. adj

1) розташований навпроти (на протилежному боці); протилежний

2) зворотний, протилежний

3) протилежний за характером (за властивостями, за природою)

4) що перебуває у подібному становищі

3. adv

навпроти, проти

4. prep

проти, навпроти (когось, чогось)

* * *

1) протилежність

2) лiнгв. антонім, слово з протилежним значенням

1) який знаходиться навпроти; протилежний

2) протилежний, зворотний

3) протилежний за характером, розташуванням, властивостями, природою

4) мaт. протилежний

1) знаходження у різних місцях усюди, скрізь, у різних місцях

2) рух у різних напрямках по якій-небудь обмеженій території (по кімнаті, місту, країні) назад, вперед, туди е сюди; передається дієслівними префіксами

3) приблизність біля, приблизно, майже; без малого

4) готовність зробити яку-небудь дію (з наступним інфінітивом)

1) навколо, навкруги; неподалік, поблизу, біля

2) туди е сюди, по

3) про, відносно, щодо

4) при, з; в

5) у сполученнях

ДІАЛЕКТИЧНА ЛОГІКА - наука про філософське мислення, створена Гегелем і викладена ним у творі "Наука логіки" (1812 - 1816). Основний її принцип - тотожність мислення і буття. Ця тотожність не статична, збіг мислення з буттям розвивається, що визначає структуру Д. л. Вона складається з трьох розділів: вчення про буття, сутність і поняття. Дана послідовність відображає процес людського пізнання, яке починається з безпосередніх, зовнішніх властивостей речей - буття, потім заглиблюється в їхню сутність і, створивши поняття, перетворює їх на предмет дослідження. Через це Д. л. збігається з теорією пізнання В. ся Д. л. є системою філософських категорій, кожна з яких - певне визначення принципу, ланка його розгортання. Це стосується і першої з ланок - початку логіки, що фіксується збігом початку і принципу. Але принцип має і подальші категоріальні визначення. Тому вони не тотожні. Ця двоїстість синтезується в положенні: початок є найпростіша, найелементарніша форма принципу. Наступний логічний рух збагачує принцип новими визначеностями, а розходження його з принципом знімається принципом сходження від абстрактного до конкретного. Конкретне Гегель розумів як єдність багатоманітного або як єдність протилежностей. Одна категорія переходить в іншу, протилежну, і навпаки: виникає синтез, який є основою розгортання нових категорій. Оскільки протилежності не існують відокремлено одна від одної, то за допомогою принципу єдності протилежностей утворюється необхідний зв'язок логічних форм, і їх рух є внутрішньо закономірним. Послідовне розгортання єдності протилежностей здійснюється у вигляді принципу заперечення заперечення, за яким побудована вся система Д.л. Він виражає синтез полярних категорій, які нероздільні і в той же час негативні одна до одної. Оскільки загальна послідовність категорій відтворює загальний процес людського пізнання, діє принцип збігу логічного та історичного: в античній філософії основною була категорія буття, в Новий час - сутність, в нім. класичній, і особливо, в гегелівській, - поняття як основна форма діалектичного мислення. На кожному з трьох ступенів логічного процесу Гегель відкрив специфічну форму зв'язку категорій чи понять: у бутті - перехід, у сутності - співвідносність протилежних визначень - рефлексію (їх відображення одна в одній), в понятті - розвиток. Генетичну структуру буття утворюють три основні категорії: якість - кількість - міра. В ній діє закон переходу якісних змін в кількісні і навпаки. Мінливість буття дає змогу відкрити його постійну основу, субстрат. Оскільки речі з'являються й зникають, вони постають як явища, і через них мислення заглиблюється в сутність. Структура другої ступені теж потрійна: сутність - явище - дійсність Н. айбільш глибинним тут є закон діалектичної суперечності. Гегель сформулював положення, за яким всі речі в самих собі суперечливі, суперечність є корінь всякого руху і життєвості. Суперечність Гегель тлумачив як єдність протилежностей, які, отже, не мають самостійного значення. Вони - моменти, підпорядковані сторони чогось третього. Це третє - носій протилежностей, їхня основа. Гегель подає подвійний перехід від сутності до явища і навпаки. Тому вся друга книга його твору є логічним спростуванням агностицизму Канта, який цей перехід заперечував. Поняття - третій ступінь логічного процесу - становить єдність буття і сутності. Цим поняття в Д. л. відрізняється від його розуміння в традиційній логіці, в якій його визначали як відтворення лише суттєвих властивостей речей. Формою існування поняття Гегель вважав розвиток - розкриття й конкретизацію поняття. Стадіями такого розвитку постають суб'єктивне поняття, поняття об'єкту та їх єдність - ідея. До останньої Гегель відносив ідею пізнання, практичну ідею і їх єдність - абсолютну ідею, тому що саме поєднання пізнання і практичної діяльності є для людини найбільш глибоким, абсолютним знанням. Таким чином поєднуються логіка (наука про категорії як форми мислення), теорія пізнання (яка вивчає процес і ступені пізнання) і діалектика (яка утворює основні зв'язки категорій як логічних форм мислення і пізнання). У вітчизняній літературі проблемам Д. л. приділялась велика увага. Особливе значення мають праці Шинкарука, він відродив традицію дослідження нім. філософської класики в Україні і створив школу такого дослідження.

ДУХ - потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності. Д. характеризує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Як єдність процесів творчого опредметнення та розпредметнення Д. виступає в об'єктивній та суб'єктивній формі С. уб'єктивний Д. - це інтегральне самовизначення людського "Я" як ідеального буття, "внутрішнього світу", мислячої самосвідомості. Суб'єктивний Д. визначається через зростання у суб'єкті "безконечної персони" (Гегель) як результату перенесення зовнішнього універсуму у внутрішній світ особистості. Об'єктивний Д., навпаки, є пов'язаним із зворотним процесом опредметнення внутрішніх станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагненням суб'єкта до самореалізації як окремого культурного світу. Об'єктивний Д. постає у вигляді інтерсуб'єктивного колективного досвіду усіх різновидів суб'єктоб'єктної взаємодії, яка притаманна історичному процесу формоутворення олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у "внутрішнє буття" суб'єкта. Отже, суб'єктивний та об'єктивний Д. виступають в органічній єдності. Взаємопов'язаність об'єктивного та суб'єктивного у складі Д. проявляється, зокрема, в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності суб ' єкта та символічні витвори буття, що потребують індивідуальної розшифровки. В цьому відношенні Д. виступає трансформаційним процесом взаємопереходів суб'єктивного та об'єктивного, універсального та індивідуального, формоутворення та змістонаповнення. До атрибутів Д. належать: 1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; 2) безконечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб'єкта; 3) свобода як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; 4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; 5) самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Як філософська категорія Д. є наскрізною проблемою усієї історії філософії. У Платона, який уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі, Д. це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей, виступає принципом саморуху. В давньогрецьк. філософії Д. трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть, "тонка" матерія на зразок повітря), чи як "нус" (інтелектуальне начало). Так, у ' стоїків Д. водночас і тілесний початок, і мудрість, здатність жити відповідно до Логосу світу. Тільки з Плотина починається спіритуалізація Д., яка набуває чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював Д. з Логосом, Софією, духовним життям. У християнстві Д. розглядався як третя іпостась Трійці ("Святий Дух"), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебуванням цього Д. є церква та душі праведників В. ідповідним чином патристика (Августин Блаженний) та томізм (Тома Аквінськиїї) перетлумачують тезу Аристотеля про Д. як вищий інтелектуальний регістр душі. В Україні, яків інших європейських країнах, релігійне розуміння Д. розвивалось у руслі християнської антропології (Могила, Прокопович, Яворський, Туптало, Кониський та ін.). Д. розглядався як істина душі та вища цінність. Сковорода пов'язує його з "внутрішньою людиною", що має богоподібну природу, та особливим, "третім" символічним світом біблійних архетипів вічності, краси, абсолюту. Масштабне вчення про Д. втілене у системі Гегеля Д. ля нього Д. - це світовий розум, котрий в своєму діалектичному розвитку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логічних сутностей, природи (як свого інобуття) та історії і усвідомлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне знання). В цьому розвитку Д. визначається як "для-себе-буття" чи свобода. Вчення про Д. розвивалось Марксом. Ідучи за Гегелем, він співставляє Д. та працю як дві діалектично пов'язані протилежності, в яких праця виступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а Д. - як сила негації. Останнє означає у гегелівській традиції те, що "Я" принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого розвитку, тобто предметне буття є для Д. стартовою підставою, передумовою руху. Отже, "первинність" буття є тут позитивно діалектичним моментом творчої негації Д. Розуміння Д. як вільної, творчої сили, що не оречевлюється, а лише символізується у бутті, розвинуте в XX ст Б. ердяєвим. Він визначає Д. як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. В такій якості Д. виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісному існуванні людини. Д., за Бердяєвим, є поєднанням божественної природи з людиною. Аксіологічна позиція в розумінні Д. як найвищої цінності, що розкривається в історичному бутті, відстоювалась Дильтеєм та Віндельбандом. Проти віталістичного тлумачення Д. як інтелектуально паразитичного породження життєвого процесу, котре сковує душу (Клагес, Лессинг, Фробеніус) виступали Гартман, Шелер, Ясперс, для яких Д. маніфестує сходження суб'єкта через символ до вищих щаблів адекватного існування людини О. соблива, але соціально важлива лінія в аналізі Д. була пов'язана з проблемою духовних передумов національного життя. Історично тема національного Д. найбільш виразно формулюється Гердером, який вбачав в ньому носія базисних культурних форм нації та її мовної свідомості. Надалі проблема національного Д. розвивалась в зв'язку з філософією мови (Гумбольдт), філософією історії (Фіхте) та філософією культури (Шпенглер). В Україні проблема національного Д. розроблялась кирило-мефодіївцями (Костомаров, Куліш, Білозерський) під кутом зору народної свідомості, православ'я, укр. ідеї в контексті слов'янської культури. У складі питань державотворення аналіз національного Д. здійснювався в працях Донцова та Липинського. В культурно-історичному аспекті проблема національного Д. досліджувалась Чижевським. В сучасній літературі під поняттям національного Д. мається на увазі інтегральне виявлення духовних ресурсів ствердження нації як суб'єкта світової історії. Ці ресурси визначаються самосвідомістю народу, його світосприйняттям, віруваннями, ментальністю культури та соціальною пам'яттю традицій. Отже, проблема Д. виходить за межі чисто академічного інтересу і має значення не тільки в історико-філософському, а й світоглядно-соціальному ракурсі.

ФУНДАМЕНТАЛІЗМ - у найзагальнішому значенні - це переконання, що існує деяка тверда основа, на якій має ґрунтуватися розуміння реальності, істини, добра, Бога. Відповідно можна говорити про різновиди Ф. - метафізичний, епістемологічний (пізнавальний), етичний, культурний (цивілізаційний, національний), релігійний. У філософії переконаність в існуванні деякої незмінної основи реальності, істини та моралі виявляється у визнанні того, що розум здатний сформулювати єдиноправильні критерії, на основі яких ми можемо відрізнити реальність від видимості (ілюзії), істину від хиби, добро від зла О. скільки в даному разі визнають, що існують деякі абсолютні критерії реальності, істини, моралі (абсолютні цінності), то замість терміна "Ф." іноді застосовують слово "абсолютизм". У середземно-європейській філософській традиції філософський Ф. з'явився як протидія релятивізму - погляду, за яким різниця між реальним і видимим (тим, що тільки здається реальним), істиною і хибою, добром і злом відносна. Відносність критеріїв реальності, істини, добра позначають терміном "релятивізм". У Давній Греції речниками релятивізму були софісти. Платон вбачав своє завдання у тому, щоб протидіяти релятивізму, тому його філософія і послугувала одним із найважливіших джерел філософського Ф. у середземно-європейській філософській традиції (яка в XX ст. стала об'єктом критики Гайдеггера). Продовженням цієї платонівської традиції була епоха Просвітництва з її вірою у здатність розуму знайти надійні критерії для розрізнення реального і нереального, істини та хиби, добра та зла. Якщо Платон і Декарт подають версію раціоналістичного Ф., то британські емпірики стали засновниками емпіричного Ф., продовження якого маємо у позитивізмі та логічному позитивізмі. Абсолютизм в етиці знайшов підтримку з боку феноменології (Шелер). У друг. пол. XX ст. філософський Ф. зазнав серйозної критики з боку філософського постмодернізму (Деррида, Дельоз, Фуко, Рорті та ін.), але крайні версії постмодернізму поновили стару загрозу - загрозу релятивізму. Тому значна група сучасних філософів прагне вибрати середню позицію між Ф. і релятивізмом (Бернстейн та ін.). Іноді термін "Ф." застосовують для позначення культурного релятивізму; говорять, напр., не тільки про релігійний Ф., а про культурний, національний і т.п. У такому разі суть культурного (цивілізаційного, етнічного, національного) Ф. полягає в тому, що із правильного твердження про те, що різні світорозуміння і цінності (моральні, політичні, правові) закорінені в культурній самобутності етносів, націй, цивілізацій та епох, роблять висновок про виняткову унікальність різних культур та їхню неспівмірність. Таким чином, з культурного Ф. випливає релятивізм: якщо наше розуміння реальності, істини, добра є наслідком певних культурних традицій, то воно радикально різне у різних культурах, і кожна з цих культур може претендувати на єдино вірне світорозуміння. Ф., отже, знаходиться в опозиції до універсалізму, а не до релятивізму. Одним із різновидів цього культурного релятивізму є т. зв. лінгвістичний релятивізм, суть якого полягає в тому, що семантика різних мов фактично є неспівмірною (звідси теза про принципову неможливість адекватного перекладу текстів). Негативні суспільні наслідки культурного Ф. (релятивізму) полягають у тому, що з нього слідує неможливість взаєморозуміння між етносами, націями, цивілізаціями, а отже, визнається, що способом їхнього співіснування є конкуренція, напруга і конфлікт. Складність взаємин між культурним Ф. і універсалізмом полягає в тому, що універсалізм (утвердження загальнолюдських цінностей) здатний сам приховувати культурний Ф. - намагання мислити цінності саме своєї цивілізації чи нації як універсальні. Такий універсалізм, отже, не схильний поважати культурну різноманітність світу, культурну самобутність інших цивілізацій та націй; навпаки, він прагне нав'язувати свої цінності та способи життя іншим культурам. Саме з цим пов'язана критика європоцентризму та культурних аспектів ідеології глобалізму. Так само за критикою національного Ф. (який часто змішують з націоналізмом або національним егоїзмом) може приховуватися стратегія ослаблення поцінування національної самобутності якоїсь нації, аби (в умовах конкуренції культур) в такий спосіб сприяти культурній експансії іншої нації. У такому разі т. зв. "інтернаціоналізм" (або "справжній універсалізм", чи космополітизм) насправді сам є прихованою формою національного Ф. Саме таке спрямування мала критика укр. націоналізму ("буржуазного націоналізму") в СРСР; в оновлених формах И здійснюють також в сучасній Україні. Більшість сучасних філософів не приймають апі радикальних форм універсалізму (з їхньою зневагою до самобутніх культур), ані крайніх форм культурного Ф. - з їхнім твердженням про неможливість існування загальнолюдських цінностей, про неспівмірність культур та неможливість взаєморозуміння між ними. Виправданою є поміркована позиція, яка поєднує необхідні елементи універсалізму з поміркованими формами культурного релятивізму Що стосується релігійного Ф., то суть його полягає не стільки в твердженні про те, що дана релігія є єдино правильною (це характерне для більшості релігійних вірувань), скільки у погляді, що дана конкретна релігія повинна бути основною (фундаментом) всіх цінностей - моральних, політичних, правових. Звідси слідує заперечення будь-якої автономії індивідів (зокрема їхнього права триматися будь-яких релігійних вірувань або не триматися жодних), різних сфер діяльності (моралі, науки, освіти, мистецтва, права, політики тощо) та установ. У такому разі релігію мислять як основу політики, права тощо, заперечуючи (в радикальних формах релігійного Ф.) навіть їхню відносну автономію. Можуть існувати поміркованіші та радикальніші форми релігійного Ф.

ВЧИНОК - різновид людської дії, що експлікує моральну розмірність останньої Р. еалізуючи специфічне значення практичного утвердження певних моральних цінностей, В. висвітлює моральний аспект діяльності людини загалом. У такому розумінні роль В. є співвідносною з роллю акту наукового відкриття в експлікації пізнавального аспекту діяльності або художньо-творчого акту в розкритті її загальної творчої спрямованості. Саме В. із граничною виразністю розкриває моральну структуру людської дії через взаємовідношення мотиву і наслідків; цілі, засобів і результату; цілей й утверджуваних цінностей; самооцінки суб'єкта діяльності й оцінки суб'єкта тими, хто його оточує М. орально-смислова артикульованість В. є підставою для розгляду його як внутрішнього аспекту відповідального людського діяння. Саме так інтерпретує його, зокрема, Вахтин, надаючи "філософії В." статус "першої філософії", що випливає з очевидностей відповідальної причетності людини буттю, її "не-алібі" в ньому. Разом з тим, не кожна моральноосмислена чи морально визначена дія є В. у вузькому розумінні слова. В. як такий передбачає не просто осмислене виконання моральних приписів, але дещо більше - відповідальне і свідоме утвердження певних цінностей у полемічному контексті, в ситуації, де зазначені цінності не є загальновизнаними Ц. им В. принципово відрізняється від подвигу, котрий являє собою діяння важке і небезпечне, але при цьому спирається на достатньо безсумнівні ціннісні засади. Навпаки, В. неодмінно містить елемент суто морального ризику, що випливає з його ціннісної негарантованості. Цілераціональність В. тісно пов'язана з маніфестаційністю: йдеться не лише про досягнення поставленої мети, а й про те, щоб самим фактом η здійснення засвідчити моральну позицію, певний ціннісний вибір. Таким чином, при всій своїй етичній виразності В. не може бути явищем надто поширеним. Водночас готовність до В. є неодмінною рисою морально зрілої особистості Ц. я готовність є особливо актуальною на тлі хронічної "кризи В." (Вахтин), зумовленої тривалим пануванням тоталітарного режиму.

ГЕРМЕНЕВТИКА ФІЛОСОФСЬКА - виникла і розвивалась, з одного боку, у річищі традиційної герменевтики (див. герменевтика) - як її відгалуження, з другого боку - Г.ф. є певним щаблем у процесі внутрішньої еволюції останньої, який суттєво оновлює і видозмінює її предметне поле. Спочатку Г. ф. розглядали як мистецтво тлумачення (ars interpretandi) текстів та інших проявів думки. Потреба у "культивації правильного тлумачення" виникла тоді, коли нашарування культури стародавнього світу ускладнили безпосереднє розуміння текстів, які вважалися зразковими. Після перших герменевтичних досліджень софістів і Аристотеля ("Про тлумачення") мистецтво інтерпретації набуває значної ваги й поширення. У наступні часи з'являються герменевтичні пояснення до тлумачення Біблії та спроби систематизації засобів, що уможливлюють і полегшують розуміння класичної та юридичної літератури. У Новий час термін "герменевтика" вперше вживає в 1629 - 1630 рр. страсбурзький філософ і теолог Даннгауер. На його думку, "загальна герменевтика" - це наука про засадничі принципи тлумачення письмових джерел із теології, правознавства й медицини. Формування Г.ф. відбувалося значною мірою як наслідок дослідження проблеми тлумачення у двох аспектах: 1) багатозначності знаків, 2) співвідношення тексту й буття. Універсалізація герменевтики, набуття нею філософського статусу здійснювалися завдяки поступовому усвідомленню щільного зв'язку цих двох аспектів і проблематизації методичного характеру герменевтики. Варіанти універсальної герменевтики, запропоновані Шляєрмахером іДильтеєм, містили ідею визначення смислу будьякого тексту в залежності від розуміння задуму автора, а не зв'язку між текстом і читачем. Г.ф. Гадамера відзначають: заперечення психологізму, властивого цим першим варіантам універсальної герменевтики, і наголошення на тому, що мова як комунікація є буттєвим простором зазначеного зв'язку. У праці Гадамера "Істина і метод. Основи філософської герменевтики" (1960) думку Гайдеггера про єдність розуміння із саморозумінням (буттям) інтерпретатора - т. зв. "герменевтичне коло" - узгоджено з думкою про мову як підставу "злиття горизонтів" тексту і читача. Отже, читання як своєрідна інтеракщя між текстом і інтерпретатором править тут за парадигму будьякого розуміння. Відмова від поняття "об'єктивного смислу", незалежного від цієї інтеракції, спонукає Гадамера критично поставитися до самого ідеалу методу в герменевтиці, оскільки поняття методу передбачає абстракцію об'єкта. Наголошуючи на тому, що герменевтика є насамперед практикою, Гадамер водночас підкреслює, що йому вдалося уникнути суб'єктивації смислу, притаманної попередній універсальній герменевтиці Г. оловний недолік останьої в тому, що вона опосередковувала "об'єктивний смисл" (у необхідності якого вона не сумнівалася) дослідженням авторського бачення смислу свого тексту, тобто дослідженням предмета, який принципово не об'єктивується. Г.ф. трактує комунікацію як традицію, чия мовна та історична природа забезпечує істинність розуміння. Існування в традиції як спосіб осягнення істини має, за Гадамером, структуру герменевтичного досвіду, що його як "досвід світу" він протиставляє "науковому досвіду", крізь призму якого дивилася на поняття істини попередня філософія. Досвід світу, утворений з істин філософії, мистецтва та історії, має історичний характер. Це означає, що старий досвід не просто усувається новим чи повторюється, він визначає спосіб засвоєння нового й також зазнає змін під його впливом. У цьому плані Гадамер обмірковує значення упереджень для розуміння. Істинність смислу як відповідність буттю не означає незалежність від напередвизначеного традицією, адже саме традиція є буттям, яке передує нашим актам рефлексії, бо ми самі завжди вже занурені в неї. Інтерпретація, що сягає істинного смислу, здійснюється в межах самовиявлення текстом умов існування свого смислу. Проте інтерпретація - не відтворення смислу, вміщеного автором у тексті, а саме творення смислу в зустрічі з текстом як "носієм" смислу (комунікація). Наше розуміння водночас експансивне й співвідносне, тобто спонтанність його смислотворної дії обмежена іманентною необхідністю тексту, що належить традиції і нашим передрозумінням. Тому істина скінченна, а ми завжди упереджені, хоч і не приречені підпорядковувати думку одним і тим самим упердженням. Навпаки, засвоєння нового смислу дозволяє не лише усвідомити умови його розуміння, що їх диктує традиція, а й висвітлити власні упередження, тобто краще зрозуміти себе. Незалежність від будь-яких упереджень є, на думку Гадамера, теж упередженням, до того ж, хибним. Втім, якщо розглядати ідеал неупередженого розуміння як засаду традиції Просвітництва, перед Гадамеровою герменевтикою постає проблема різноманітності й суперечливості традицій, що поновлює питання про істинність і вимагає нових роз'яснень щодо ототожнення традиції з буттям. До численних спроб обмежити гадамерівський історизм належать варіанти герменевтики Апеля, Габермаса й Рикера. Апель аналізує комунікацію, що уможливлює розуміння з точки зору виокремлення її трансцендентальних умов, тим самим повертаючись до метафізичного поняття буття. Габермас звертається до ідеї герменевтичного методу, який має сприяти усуненню перекручених форм комунікації. Рикер доповнює філософську герменевтику семіотичним аналізом і намагається в ній інтегрувати різні методи інтерпретації.

ЛЮБОВ - екзистенціал людського буття, який окреслює найглибше відчуття повноти особистісного буття і переживання цілісності у з'єднанні з іншою особистістю та світом. Саме в Л. найбільшою мірою проявляється принципова відкритість буття людини, що знаменує вихід за межі буденних та граничних ситуацій у метаграничне буття. В укр. мові є декілька слів, які означають Л.: кохання, любощі, милість, власне Л. Цікавим є той факт, що при їх вживанні виникає певна ієрархія. Напр., часовий прояв Л. називають закоханістю, коханням, милістю, а Л. як вічне почуття-цілісність виражається саме словом "Л.". В багатьох культурах Л. пов'язується з безсмертям. Так, напр., в романських мовах у слові "Л." (франц. amur, ісп. amar, італ. amor) безпосередньо проголошується безсмертя. Виходячи з того, що еротична Л. найчастіше пов'язується у більшості мов та культур з Л. як такою, прояви Л. можна класифікувати наступним чином Ц. е: 1) Л. до себе; 2) еротична Л.; 3) надеротична Л. Л. до себе дає можливість кожній людині пережити та усвідомити, що, окрім тілесності, вона має ще духовне та душевне начала. Справжня Л. до себе - це велика праця, зростання та накопичення знань і почуттів, самотворення, яке дає змогу не тільки брати, а й віддавати. Зустріч двох особистостей, що вже вийшли за межі лише Л. до себе та прагнуть більшого, означає еротичну Л. Головним в еротичній Л. є те, що дві особистості з'єднуються в нову цілісність, яка не заперечує, а навпаки, підсилює неповторність та унікальність кожного з них Е. ротична Л. є щось більш відкрите та універсальне, ніж Л. до себе, однак вона може виникнути лише на основі Л. до себе. Людина, що не полюбила себе, нездатна до такого особистісного напруження, як Л. до іншого. У вищих своїх проявах еротична Л. виступає як Л.-цілісність. Така цілісність стає дійсністю не просто як статеве тілесне поєднання, а як співтворчість чоловіка та жінки. Третім - і найбільш універсальним - проявом Л. є надеротична Л., яка виходить за межі егоїзму люблячої пари і відкриває цілісності двох безодню навколишнього світу. Така Л. вбирає у себе всі попередні вияви Л. і, поєднуючись із вірою та надією, може трансцендентувати людину у нову якість. У давньогрецьк. культурі даний вимір Л. отримав назву "агапе". Надеротична Л. складає екзистенційний фундамент Л. до ближнього, позбавляючи останню невротичних та інфантильних деформацій.

1. n

1) ліва сторона, лівий бік

2) військ. лівий фланг

3) (the L.) (вжив. як pl) збірн., пол. ліві

4) спорт. удар лівою рукою; ліва рука (у боксі)

5) ліва рукавичка; лівий черевик тощо

2. adj

лівий

3. adv

ліворуч, наліво; зліва

4. past і p.p. від leave

* * *

1) ліва сторона

2) вiйcьк. лівий фланг

3) ( the Left) ліві

4) удар лівою рукою, ліва рука ( бокс)

5) ліва рукавичка, лівий черевик

1) лівий

2) ( часто Left) лівий

1. n

1) шлях; дорога

2) бік, сторона; напрям, напрямок

3) (амер., розм., тж pl) віддаль, відстань

4) рух уперед; хід

5) метод, засіб, спосіб; спосіб дії

6) звичай, звичка; особливість, характерна риса

7) спосіб (життя)

8) розм. галузь, сфера; заняття

9) відношення, аспект

10) стан, становище

11) pl тех. полозки, стапелі (на верфі)

12) юр. право проходу (проїзду) (тж the right of way)

2. adv амер.

далеко; на деякій відстані

3. int

тпру!

* * *

1) шлях; дорога; маршрут

2) напрям

3) відстань

4) рух вперед; хід

5) спосіб дії; метод, спосіб

6) особливість, характерна риса

7) ставлення, аспект

8) положення, стан

9) область, сфера; заняття

10) категорія, рід

11) можливість, шлях, засіб

12) мop. стапель

13) тex. направляюча (станк;)

14) юp. право проходу, проїзду

1) далеко; на значній відстані, віддалений

2) повністю, до кінця

3) поблизу

ВУЗЛОВА ЛІНІЯ ВІДНОШЕНЬ МІРИ - єдність безперервності ("лінія") і перервності ("вузли") у процесі змін явищ на основі переходу кількісних змін у якісні К. ожне явище має певну міру, у межах якої воно може існувати як дане, якісно визначене. Порушення її веде до нової якості і нової міри і т.д. Цей процес безконечний, оскільки рух не може зупинитися на якомусь явищі, бо "все йде, все минає і краю немає". Концепція В.л.в.м. була розроблена Гегелем і спрямована проти однобічно кількісного розуміння руху і розвитку. Ця концепція дає найпростіше уявлення про діалектику кількості та якості. Наявність В.л.в.м. можна прослідкувати в окремих фрагментах природи. Але дійсність, як ціле, не витягнута в одну лінію явищ, процесів, подій. У ній є й інші форми змінювання: кругообіги (напр., кругообіги стихій у Геракліта та Аристотеля), спіралі у розвитку і т.ін. Кожне явище в просторі і часі має безліч взаємозв'язків з іншими явищами, речами та процесами і може в них переходити або з них виникати Ц. ілісну картину вузлів міри можна унаочнити радше за допомогою сітки чи мережі, ліній, які розгалужуються. Така розбіжність між лінійним та сітьовим зображенням вузлових відношень міри пояснюється тим, що в схемі Гегеля йдеться не про окремі явища, а про категорії, поняття якості, кількості і міри К. ожне з цих понять - одне, їх же рух відбиває загальну зміну: одна якість переходить в другу, ця - в третю і т. д., те саме стосується і міри. Навпаки, в реальній дійсності існує безліч якісно визначених речей у просторі і часі, і їх зміну дають мережі, а не лінії. Останні - це лише фрагменти мережі. Зміни, що відбуваються в різних напрямах і перетинах, обумовлюються не лише кількісними змінами, а й переміною місця, розпадом і синтезом речовини, асоціацією й дисоціацією атомів, молекул, взаємодіями речей і т.п К. ількісні зміни - лише одна з багатьох причин універсальної мінливості буття Н. арешті, в навколишньому світі суттєвими передумовами і причинами змін є "стихії", які були і залишаються основами життя людини - земля, вода, повітря, вогонь, сонячне тепло. Стихії, що більш неперервні, ніж речі, є умовами формування і розкладу, посередниками взаємоперетворень. Останні охоплюють не лише кількісно-якісні зміни, а й зміни сутності, форми та змісту і т. ін. Зв'язки між явищами, які приводять до змін буття, поділяються на три головних види: переходи; рефлексивні, співвідносні зв'язки (відбиття одних явищ в інших); розвиток. В.л.в.м. стосується першого виду зв'язків, у рефлексивних зв'язках та процесах розвитку вона становить лише один з елементів більш складних структур мінливості буття.

ГЕРМЕНЕВТИЧНЕ КОЛО - взаємообумовленість розуміння елементів якоїсь ситуації загальним усвідомленням цієї ситуації,ї навпаки; оскільки і саме загальне усвідомлення визначається з'ясуванням його компонентів. Г. к. розривається, якщо припустити один з аспектів ситуації напередвідомим і потім, використавши його як передпосилку розуміння загальної ситуації, повернутися до його перевірки на новому рівні усвідомлення. Через таку багаторівневість Г. к. відрізняється від "логічного кола". Термін "Г. к." був уведений у XIX ст Ш. ляєрмахером і використовувався представниками герменевтики (зокрема Гадамером) в контексті розкриття гносеологічної ролі традиції як регулятивного чинника інтерсуб'єктивного досвіду. За такого підходу евристичним є розв'язання Г. к. шляхом потенціювання або актуалізації цілого чи його частин у процесі розуміння певних ситуацій. Загалом Г. к. є свідченням того, що герменевтичний процес розгортається поступенево, тобто передбачає перспективу подальшого розкриття ситуації, яка підлягає усвідомленню.

ДУМКА - акт мислення, частина процесу мислення або його результат, зміст, продукт мислення, ідея. Висхідною формою процесу мислення є судження. Його зміст розкривається у міркуванні, що відбувається у формі умовиводів і здійснюється шляхом зіставлення різних суджень. Синтезом суджень про певний об'єкт є поняття, яке в теоретичних системах знання стає формою розвитку ідеї і розгортається, знаходить свою об'єктивацію завдяки системі категорій. При цьому процес взаємопереходу категорій і понять є обопільним і постійно діючим, що і дозволяє просуватися від окремого до загального, від абстрактного до конкретного і навпаки. Саме ж осмислення цих процесів стає можливим завдяки застосуванню у кожному конкретному випадку методів індукції, дедукції, законів взаємозв'язку, діалектики різних форм мислення.

ІНТЕРЕСИ людські - властиве людині відношення, що виражає позитивну чи негативну спрямованість її активності, діяльності, історичної творчості на пошук, вибір, використання або створення шляхів, засобів, способів, норм, соціальних інститутів, здатних задовольнити людські потреби. І.л., разом з потребами та цінностями, спонукаючи соціальний суб'єкт (особистість, групу, історичну спільноту, клас, націю, суспільство), виступають рушійною силою історичного процесу. Реалізація І.л. неможлива без їх усвідомлення, що відбувається в процесі постійного порівняння, співставлення життєвого становища певних індивідів, соціальних груп, історичних спільнот між собою. Місце і роль І.л. у процесі детермінації людської життєдіяльності зумовлене, з одного боку, тим, що задоволення потреб відбувається не тільки безпосередньо, а переважно опосередковано, через конкретно-історичні суспільні відносини. З другого боку, певна потреба може бути задоволена різними предметами (чи навпаки, один і той самий предмет може бути об'єктом кількох потреб) і, відповідно, розмаїттям способів, засобів, шляхів, які втілюються, у свою чергу, у різного роду інтересах - історичних, національних, соціальних, економічних, політичних, духовних та ін. І.л., як вибіркове ставлення до можливих способів та норм задоволення потреб, залежать не тільки від світоглядних переконань, ціннісних орієнтацій, а також від соціального становища, рівня та умов культурно-історичного розвитку соціального суб'єкта В. найбільш концентрованому вигляді переплетіння і зіткнення інтересів відбувається в сфері політики, бо саме в політичних інтересах втілюється узагальнене відношення носіїв інтересів до політичної влади, організаційно-управлінського, господарського, духовного життя суспільства. Історичний досвід засвідчує, що утвердження І. л., як правило, здійснюється у вигляді певних ідеологічних, морально-етичних концепцій, теорій, програм, які прагнуть надати інтересам даного соціального суб'єкта першочергового, а то й всезагального значення. Проте це не означає заперечення існування загальних І.л. у процесі історичного співжиття. Особливо гостро стоїть питання про їх врахування в умовах сучасної цивілізації, розвиток якої має не тільки позитивний, а й зворотний, тіньовий бік (екологічна й демографічна криза, роз'єднаність між людиною і природою, загроза нових війн, ризик самознищення людства та ін.). Класифікація І.л. може здійснюватися за допомогою таких критеріїв: за ступенем загальності (індивідуальні, групові, суспільні); за своєю спрямованістю (економічні, соціальні, політичні, духовні); за характером носія І. л. (особистісні, колективні, класові, національні, державні); за мірою усвідомлення (стихійні, теоретично обґрунтовані, програмні); за можливістю здійснення (реальні, ілюзорні, перспективні); по відношенню до традицій та тенденцій суспільно-історичного поступу (консервативні, прогресивні, реакційні) і т.ін. Результати вивчення І.л. соціальною філософією, іншими галузями гуманітарного пізнання впливають на ефективність політики держави, яка залежить від знаходження організаційно-управлінськими структурами оптимальної узгодженості індивідуальних, групових, суспільних І.л. в конкретних історичних умовах.